Презентация, доклад на тему ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

існує, але є насправді»
(В. Терлецький)

Новітні тенденції розвитку української літератури

Сучасна українська література — це те,
як відзначають критики,
що «не існує, але є насправді»
(В. Терлецький)

оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни відбилися й на розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, що протягом багатьох століть нав’язувалися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації й свободи індивідуальності — навколишня дійсність розглядалася по-новому, а не під кутом «соцреалізму».

Відродження літератури:
Сучасний стан і перспективи
У кінці XX століття процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни відбилися й на розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, що протягом багатьох століть нав’язувалися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації й свободи індивідуальності — навколишня дійсність розглядалася по-новому, а не під кутом «соцреалізму».

або постмодерну.
Постмодерн — широка культурна течія, що охоплює філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. Терміном «постмодернізм» користуються під час аналізу явищ культури розвитку модернізму.

колективного позасвідомого; • прагнення поєднати, взаємодоповнити істини людей, націй, культур, релігій, філософій; • бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; • використання підкреслено ігрового стилю; • химерне переплетення різних стилів оповіді; • суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; • сюжети творів — натяки на відомі сюжети літератури попередніх епох; • присутній образ оповідача; • іронічність та пародійність.

реалізму» до пошуку нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. ‘ • Гостра постановка проблем вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності. • Піднесення ролі українського слова в розвитку української нації. • Мистецтво – поза політикою. • Звернення до селянської тематики як прояв неповторності української духовності. • Поява нових форм художнього мислення, форм й структури творчості. • Повернення заборонених тоталітарним режимом літературно-мистецьких надбань минулих епох як створення нового погляду на історію України (твори Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Дмитра Яворницького; Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Володимира Винничен-ка, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Цавла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та ін.). • Знищення штучної «завіси» між розвитком української літератури на «материковій» Україні та в діаспорі. Друк творів письменників-емігрантів (Василя Барки, Уласа Самчука, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Яра Славутича, Євгена Малашока, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдайа Бойчука, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста та ін). . • Вихід двох антологій української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), де показа-на багата картина лірики XX ст., художніх систем, уподобань, напрямів. • Функціонування модерного, неомодерного, заповідально-селянського, постмодерного дискурсів.

заповідально-селянський, постмодерний

цитатами,ремінісценціями, алюзіями і світового письменства.

Характерні ознаки постмодерного дискурсу

постісторичної «ери підозри», де розцвітають сто квітів, сперечаються сто шкіл»).

Юрій Андрухович у 90-х роках висловив думку, що сучасна українська поезія стає дедалі кращою, «незабаром її читатимуть виключно поети»).
– Багатство тематики, стильових і жанрових знахідок.
– Поступається прозі за динамізмом саморозгортання інтелектуального сюжету, але виграє в інтенсивності метафоричного орнаменталізму.
– «Від пастельного імпресіонізму до барокової поліфонії».

Жиленко, Борис Олійник та ін.);
«київська школа» поетів (Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан та поети-дисиденти ін.),
(Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Степан Сапеляк та ін.),

«вісімдесятники» (Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Іван Козаченко та ін.),

«дев’яностники» (Кость Москалець, Роман Скиба, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Віктор Неборак, Василь Махно та ін.).

лірико-романтики, патетики, трансформація химерної стильової течії (Олександр Ільченко, Віктор Міняйло, Володимир Яворівський, Євген Гуцало) у прозу постмодерністів.,
– Активна творча діяльність прозаїків старшого покоління: звернення до історичної тематики (історичний роман Ю. Му шкетика «На брата брат» (1996), М. Вінгранов-ського «Северин Наливайко», P. Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999); дослідження екзистенціальних проблем буття людини (роман-епопея Валерія Шевчука «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994)).
– Постмодерне світобачення, у центрі творів – ” маска” автора.

– інтелектуал, рафінований інтелігент (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва та ін.);
2)«львівсько-франківська» – перевага гри та іронії, карнавалу і травестії, герой -маргінал (міський житель – вихідець із села), сільська людина з комплексом меншо-вартості (Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та ін.).

традиційних шаблонів; – поєднання поезії, філософії, моральності, вчинків героїв у драматичному творі; – колажний принцип побудови твору; – поява імен-абстракцій, імен-символів; – перевага камерності; – звернення до проблем сучасної школи.

(«Стережися лева», «Синій автомобіль», «Шкільна драма», «Привіт, синичко»).
У 1997 р. вийшла антологія «Близнята ще зустрінуться», де вміщено п’єси митців української діаспори:
Леоніда Мосендза, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Віри Вовк та ін. авторів, перегукування з ним.

При цьому вислови, запозичені в попередників, переосмислюються і набувають нового висвітлення.

україн­ської літератури:
1.Розвиток літературно-мистецьких і гуманітарних часописів в умовах свободи творчого самовиявлення («Основа», «Ї», «Вежа», «Кур’єр Кривбасу» та ін.).
2. Повернення до літературного життя творів раніше заборонених авторів різних періодів української літератури (від С. Черкасенка до М. Руденка).
3. Співтворчість у єдиному літературному контексті авторів вітчизняних і діаспори.
4. Співіснування різних мистецьких течій, шкіл, напрямів.
5. Подолання тематичної «неповноти» літератури, спроби вийти у світовий контекст, віддаючи належне глобальним проблемам людства і конкретної людини.
Роздуми сучасних українських авторів, а часом і досить гостра полеміка навколо проблеми «провінційності» у широкому світовому контексті (С. Ч Павличко, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко та ін.) є безсумнівною актуальною складовою сучасного літературного дискурсу кінця XX — початку XXI ст.