Презентация, доклад Жінки в житті Т.Г. Шевченка

творчості. Про жiнку говорить вiн не тiльки в поезії, але й в прозi. Його повiстi, щоденник i листування вiдкривають перед нами значно ширшi горизонти i доповнюють Галерiю жiночих сюжетiв. Поет своїми вогненними словами проспiвав українському жiноцтву могутнiй похвальний гімн, кистю великого мистця - змалював найкращi картини.  Тематикою йому послужила жiнка сучасниця. Шевченко передає нам її такою, якою бачили його очi, сприймав розум, серце i душа. Дійсність доповнює думками, якою хотiв би бачити жiнку в сучасному i майбутньому. 

Презентацію підготувала бібліотекар Зугреської ЗОШ № 10
Данилець О.Ф.

самій дорозі недалеко коло мене
плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози і поцілувала...
Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води.

Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця.
У віршах, присвячених Оксані, ''Мені тринадцятий минало'', ''Ми вкупочці росли'', ''Не молилася за мене'', створених на засланні, доторкаємося до особисто пережитого Шевченком.

талант Шевченка. Княжна першою назвала його генієм, нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Шевченка стали на шляху до поєднання його долі з долею В. Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою ''Тризна'', є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарноЇ жінки. У відомій посвяті до поеми «Тризна», адресованій Варварі Миколаївні, Шевченко щиро зізнався:
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…
Згодом вона стала близьким другом, сестрою і сумлінням поета.

Яготина Шевченко пише: «А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень...» («Повне зібрання творів Тараса Шевченка», т. III, ДВУ, 1929, стор. 16).

''Ганні вродливій'' (так називав Тарас дружину полковника Платона Закревського,власника села Березова Рудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему ''Слепая'', а також поезії ''Г.З.'‘ та ''Якби зустрілися ми знову...'', своєму '“Єдиному великому коханню''. В цих віршах і відвертість, і щедрість серця поета, і шляхетність почуття, і зрілість майстра слова. У рядках любові звучить біль самотності. Зболене тугою любові серце зберегло чарівне почуття до заміжньої жінки, ''свята чорнобривого''.
По поверненню із заслання, під час останнього перебування на Полтавщині в1859 році, поет глибоко переживав через передчасну смерть дійсно красивої Ганни Закревської.

слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може, потім нагадала,
Сказавши: "Снилося дурній".
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселее та молодеє
Колишнє лихонько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
 Слізьми — водою розлилось,
Колишнєє святеє диво!

Як згадував Г.Галаган "...Шевченко гарно співав з дружиною Максимовича". Тоді ж подарував їй автограф свого вірша "Садок вишневий коло хати". Шевченко записав у щоденнику: "Какое милое, прекрасное созданье! Но что в ней очаровательней всего, Это чистый, нетронутый тип моей землячки".
  Поет із великою теплотою листувався з М.Максимович. В одному листі (22.11.1858 р.) Шевченко надіслав Марії Василівні вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала..."), за який вона була щиро вдячна. 10 травня 1859 р. поет послав їй свій автопортрет. Під час останньої подорожі в Україну Шевченко гостював у Максимовичів у Прохорівці (батьківщина Максимовичів, колись Полтавської губернії, тепер Черкаської області). Тут (22 червня 1859 р.) він намалював портрет Марії і підписав: "1859 Т. Шевченко 22 июня". Стомлене серце поета зігрілось теплотою і увагою Марії Максимович. Не раз Шевченко звертався до неї з проханням, щоб вона знайшла йому підходящу пару і одружила його: "Оженіть, будь ласка, а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить. Так і пропаду бурлакою на чужині... Зробіть же так, моє серце єдинеє"…
  Доля ніби знущалася над поетом, адже на момент знайомства з Шевченком Марія Максимович була вже заміжня. Тому їхні взаємні почуття були приречені.

Т.Шевченко.1854р.

жила з родичами в Києві. З Шевченком познайомилася 1853 р. в Новопетровському укріпленні й підтримувала приязні взаємини до кінця його заслання, багато допомагаючи йому разом зі своїм чоловіком. Збереглося кілька портретів А. Ускової, намальованих Шевченком у Новопетровському укріпленні.

В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав:
''Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой.Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей''.
На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, а але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.

Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися.
В дорозі до Петербурга і Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Він дуже швидко знайомиться з оточенням, зокрема, з молодою і дуже вродливою 16-річною артисткою Катрусею Піуновою. Так уже судилося, що невеличка, гінка,кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я) була фатально схожа на першу, освячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.
Закохавшись, Шевченко попросив батьків віддати за нього дочку. Мати намагалася довести, що Катруся ще дитина, а Шевченко значно старший, щоб пом'якшити відмову.
Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. «Случайно встетил я Пиунову, - пише Шевченко у “Щоденнику”, - у мене не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя свого, за которую готов был положить душу свою”.
Змучений самотністю, поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати сторінки останніх його романів.

нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа Раби, невільники недужі. Заснули, мов свиня в калюжі В святій неволі! Мій ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, І не клянись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його – ми люде! Моя ти любо! Усміхнись, І вольную святую душу, І руки вольну, мій друже, Подай мені.
То перейти І він поможе нам калюжу, Поможе й лихо донести, В хатині тихій і веселій.

спалахнуло в серці Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки.
Сучасники поета скептично ставилися до цього об'єкта його кохання. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності,останньою надією на створення свого маленького раю.
Він запропонував їй одружитися і виїхати в Україну.Вірив, що саме поруч з нею вдасться пережити всі негоди і знайти щастя у ''хатині тихій і веселій''. Адже неодмінною умовою ''благодаті'' він вважав сімейну ідилію у власній хатині.

ж розумна (вміла читати, писати). Ледарство, неохайність, корисливість Шевченкової обраниці Тарас Григорович сприйме за селянську простоту, жвавість і дотепність. Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у життя поета.Та не судилося...
14 вересня 1860 р., в день розриву з Ликерою, Шевченко напише вірш (правда, з присвятою “Н.Я.Макарову. На пам’ять 14 сентября”), у якому йтиметься про його нещасливе сватання до Ликери. Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався, Та недосвіт перед світом В садочок укрався. Потоптав веселі квіти, Побив... Поморозив... Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода.

поезія – “Ликері”, тепер тільки “Л”). Натяк прозорий, Ликері. Та поет уже не бажає, аби ця зрадниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він, її, здається, остерігається.
Поставлю хату і кімнату, Садок – райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в однині – самотині В садочку буду спочивати. Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє – колишній та, ясний Присниться сон мені!.. і ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся. Наробиш лиха... Запалиш рай мій самотний.

самотності. У поетичних рядках відчуваємо радість кохання і крах надій, невимовний душевний біль. Любовні поезії сумні, а подекуди й трагічні, як і його доля. Та навіки залишився з нами той, ''хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертне слово во віки і віки...'' .
Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

риштувать
Вози в далекую дорогу,на той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,то й буде з нас! Ходімо спать,
ходімо в хату спочивать...Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо, рано, друже, рано —
походимо, посидимо —на сей світ поглянем...
Поглянемо, моя доле...бач, який широкий,
Та високий, та веселий,Ясний та глибокий...
Походимо ж, моя зоре...Зійдемо на гору,
спочинемо, а тим часом твої сестри-зорі
безвічнії попід небом попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро, дружино святая!
Та нескверними устами помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько в далеку дорогу —
над Летою бездонною та каламутною.
Благослови мене, друже,славою святою.
А поки те, та се, та оне... Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець —чи не одурить він Харона
І Парку-пряху?.. І тойді, поки б химерив мудрий дід,
творили б, лежа, епопею, парили б скрізь понад землею,
Та все б гекзаметри плели, та на горище б однесли
мишам на снідання. А потім співали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь... Друже мій, о мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув, ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную та каламутную
перепливем, перенесемІ славу святую —
Молодую безвічную. або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —та як буду здужать,
То над самим Флегетоном або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким, в гаю — предвічному гаю,
поставлю хаточку, садочок кругом хатини насажу,
прилинеш ти у холодочок, тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,веселі селища в гаях,
могили-гори на степах —і веселенько заспіваєм... (1861р.)