Презентация, доклад на тему Женщины в жизни Шевченко

любить.
Т.Шевченко

найменший натяк на усмішку. Таким забронзовілий Шевченко дивиться на нас з більшості пам´ятників, яких незліченно стоїть скрізь по Україні. Біля цих монументів буває особливо людно в так звані Шевченківські дні, 9-10 березня.  А от обдаровувати букетами своїх коханих, шепотіти на вухо сердечні зізнання чи на весь голос співати палкі серенади тут, під пильним оком Кобзаря, якось не прийнято. В такому місці чомусь майже ніколи не призначають побачень закохані. Так, ніби Шевченко і кохання — речі несумісні.     Та хіба міг модний столичний художникзавсідник припортових петербурзьких трактирів, поціновувач театральних вистав, бажаний гість на балах та в аристократичних салонах Тарас Григорович Шевченко не любити жінок? І хіба можна було такого його не любити?

 почуття поета лишали слід у поезії. Але ж і сказати, що жінки і світлі почуття до них не відіграли значної ролі в житті і творчості Шевченка - це, значить, погрішити проти істини. У дитинстві Тарас погано сходився з хлопцями-однолітками. Навіть з власними орачами йому не дуже подобалося гратися. А от з сестричками бавитись полюбляв.
Старша сестра Катерина була для нього Берегинею, а молодшу Ярину він любив більше за всіх. Ярина товаришувала з трохи меншенькою сусідкою Оксанкою.

Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а ее особиста трагічна доля стала трагедією його серця .
    У віршах, присвячених Оксані, '' Мені тринадцятий минало '' , '' Ми вкупочці росли'' , ‘’Чи не молилася за мене'' , створені на засланні , доторкаємося до особисто пережитого Шевченком .
Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. 15-річний "козачок" Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусів поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати і малювати.

замість милого личка малої кріпачки на папері під його олівцем проступали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театральних афіш, мистецьких естампів чи паркових скульптур, яких досить було у великому місті.
Одна з перших жіночих образів у Шевченка - це Катерина з одноименної поеми. Її прообразом була його улюблена Оксана Коваленко, з якою доля так і не звела Тараса.
У рідну Кирилівку Шевченко приїхав лише через чотирнадцять років - вже як вільна людина , що подає надії столичного художника і поета. До того часу Оксана вже три роки була заміжня і няньчила двох дочок.
Перші героїні Т.Р. Шевченко - нещасні, спустошені жінки: Катерина, Оксана, Марина, Ганна. Шевченкові поеми кличуть до помсти тим, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.

нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селі убогім,
Мені так бачиться, нічого
Не виросло і не згнило,
Таке собі, як і було.
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотній неволі.
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє
Попід горою. По горі
Садочок темний, а в садочку
Лежать собі у холодочку,
Мов у Раю, мої старі.

З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І невбога,
Та талану Господь не дав... —
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.

Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались...  І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає... Нехай з святими спочивають Мої старії... — Чи жива Ота Оксаночка? — питаю У брата тихо я. — Яка? — Ота маленька, кучерява, Що з нами гралася колись. Чого ж ти, брате, зажуривсь? — Я не журюсь. Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того.

ніжно називав її «Дзюня». Ядвіга Гусиківська не була кріпачкою, але у Литві невільним був ще Тарас і їхнє кохання не переросло у щось серйозне.

Тарас не дуже то дружив з хлопцями-ровесниками, надаючи перевагу своїм сестрам, яким він міг відкрити душу. Софі теж відносилась до Тараса так, як колись відносилась Берегиня-Катерина. Бачила, що хлопець дуже цікавиться книжками. Отож дозволила користуватись книжками з бібліотеки Енгельгарда, щоправда, тільки у відсутності пана. Мало того, Софі пояснювала Тарасу незрозумілі слова і вирази в польських книжках з домашньої бібліотеки.
Та не тільки читати книжки дозволяла пані Тарасу. У тогочасному вищому світі ще спілкувались французькою. Пані дозволила гувернантці давати Тарасу уроки французької мови.
Та якою не була б пані, але врятувати Тараса від того шмагання 7 грудня 1829 вона не могла, навіть, якби й хотіла.

познайомився з нею 29 червня 1843 р. Він неодноразово бував у Закревських. З натяків у спогадах О. Афанасьєва-Чужбинского видно, що поет полюбив "Ганну красиву" (так Шевченко назвав її в листі до свого друга В.Закревского). На балу в поміщиці Т.Вольховской він не відходив від неї протягом всього бали, а прощаючись, відірвав на пам'ять одного з блакитних квіток, якими був прикрашений її плаття, і довго зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревської поет проніс через все життя. В 1843 р. Шевченко намалював її портрет. У 1848 р. на посиланні присвятив їй вірш "Г.З." ("Немає гірше, як в неволі"), в якому з щирим захопленням звертався до неї. З ім'ям Ганни Закревської пов'язана також поезія "Якби зустрілися ми знову. Після повернення із заслання, під час останнього перебування на Полтавщині в 1859 р., поет глибоко сумував через передчасну смерть дійсно гарною Ганни Закревської.

Максимовича. Побалакали про життя, про плани на майбутнє. Невдовзі з’явилася й господиня — Марія. З нею стало веселіше. Вона грала їм на піаніно, співала.
«Безманірна, — пригадував Тарас, — як жодна з актрис. І де він, старий антиквар, викопав таке свіже, чисте добро? І журно, й прикро...» Після цієї зустрічі Тарас Григорович став у будинку Максимовичів частим гостем. Вони одразу зрозуміли одне одного. Марія знала напам’ять всього «Кобзаря», любила картини Тараса. А Тарас зі своїм козацьким характером завжди був душею компанії на вечірках у її будинку. І Марія закохалася в поета.  Невдовзі Максимовичі виїхали в Україну, і Тарас Григорович, забувши про Михайла, пише листа Марії, в якому просить знайти йому жінку, схожу на неї, щоб стала для нього берегинею, дружиною-коханкою. А невдовзі з’являється й сам. Марія почувалася як на сьомому небі. І от поет і співачка стали коханцями. Тарас, виправдовуючи свій нечесний вчинок стосовно друга, пригадав слова одного з Блаженнійших: «Істинна любов завжди має рацію, навіть коли не має рації!»  Але челядь! Челядь почала стежити за господинею і гостем, нашіптувати вченому чоловікові. Та професор не волів бути собакою на сіні. Замучений хворобою, що позбавила його чоловічої сили, він не міг виконувати подружніх обов’язків і заплющив очі на все, що трапилося. Але якось уночі він увійшов до спальні дружини й побачив поета, що спав на її грудях, і вигнав його з дому назавжди. Так було припинено зв’язок Тараса з Марією.  Промайнуло 9 місяців і в неї народився син Олексій, як дві краплі води схожий на поета. Михайло розумів, що це син Тараса, і бачити його не хотів. У 8 років Максимович віддає хлопчика до пансіонату Київської гімназії. Син Тараса Шевченка став відомим юристом. Мав п’ятеро дітей.

Клоберг, дівчиною-натурницею, яку вивів під ім'ям Паші в повісті ''Художник''. Він завжди залишився для неї «Чевченком».

Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.

змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення Ускова Агата Омелянівна. В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: ''Я полюбил ее  возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей  душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей''. На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, а але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.
Тарас писав: «Ця найпрекрасніша жінка для мене є благодать божа. Це одна-єдина істота, якою я захоплююсь іноді навіть до поезії»

в липні у 1843 р. і між ними склалися дружні стосунки. Княжною поет присвятив поему «Тризна», намалював і подарував їй автопортрет. Репніна полюбила Шевченка. У листі до свого наставника вона писала про своє почуття, захоплено розповідала про Шевченка як про геніального поета. Коли почуття В.Репниной до Шевченка почали заходити далеко, О.Капнист, можливо на прохання матері княжни, яка їй у всьому зізналася, почав вживати заходів. "Словом, - писала В.Репнина, - вихід з усього сказаного ним був той, що Шевченка треба виїхати і, що він береться відвезти його до себе... і дати зрозуміти, що йому більше не можна жити в Яготині..." Але новий 1844 р. поет знову зустрів у Яготині. Побачивши малюнок Шевченка "Будинок батьків" В.Репнина попросила дозволу його скопіювати. На копії поет написав два рядки з поеми "Тризна": У кого немає віри - надії немає! Надія - бог, а віра – світло!

ставився до неї з великим і глибокою повагою, називав її своєю сестрою. Під час заслання поета княжна листувалася з ним (збереглося 8 листів Шевченка, 6 - Рєпніної), зверталася до начальника "Третього відділу" графа О.Орлова з проханням полегшити його долю. У 1849 р. поет надіслав княжні ще один автопортрет. У 1850 р. О.Орлов заборонив Рєпніної листуватися з Шевченко. У 1858 р., повертаючись з посилання, поет 17 березня відвідав Варвару в Москві. Ще раз бачилися вони 24 березня - це була їхня остання зустріч.

Варвара Репніна

28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява була фатально схожа на першу, осяяну дитинством, кохану Оксану.
Вона сама ще була занадто юною, нерозумною чи нерозуміючою, а може й ще  неготовою стати дружиною такої неординарної особистості, як Шевченко.
То чи варто осуджувати 15-літню Катерину Піунову, яка нібито принизила, використала дружбу Шевченка з Щепкіним, пробиваючи собі шлях в актриси, і, врешті, відмовилася вийти заміж.

сучасників поета, прийшло згодом: “Адже мені ще п’ятнадцяти років не було! Ну що я тямила! Мені здавалося, що в Тарасові Григоровичу женихівського нічого не було. Чоботи нашмаровані дьогтем, непокритий кожух,шапка смушева найпростіша, і в патетичні хвилини Тараса Григоровича вона падала на підлогу в день до сотні разів, так що коли б вона була скляна, то часто б розбивалася. Так, тоді я тільки про це й думала, а про духовний світ, про розум великого поета забула, кебети бракувало!..”  Якщо врахувати, що у відмові Шевченкові велику роль відіграли, знову ж таки, батьки, то й взагалі будь-яке звинувачення Піуновій відпадає.

Катерина Піунова

Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. ...Це було третє, після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і — останнє. Либонь, душа чула, що дні пораховано. І дозволила собі востаннє закохатися. Різне про них казали, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» лаяли за необдуманість вчинку. Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. І хоча Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими — як-не-як Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса. Ба, дехто формулює жорсткіше — занапастила.

достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що скоріш за все то було «...фліртування, залицяння Ликери до когось іншого...» (О. Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки. — Авт.), спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений, — 1 руб.», — пише він у листах до своїх знайомих Н. Забіли та М. Макарова. А ще через сто днів поета не стало... Вона знайшла того ключа. Запізно, але знайшла. Пошуки тривали довго. Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують,
чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство
утримувати самотужки. А коли діти зіп’ялися на ноги,
стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе
відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка
таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього — і
до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі,
їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася
сюди назавжди. Близько десяти років — аж до своєї смерті 1917-го —
Ликера Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти
так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі,
вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям,
годинами просиджувала біля могили, плакала.
Ось запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня
1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже.
Сьогодні мій день ангела.
Подивись на мене, як я каюсь».

і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в мали́й
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.