Презентация, доклад по украинскому языку на тему Известные языковеды

шовкова,
Найдорожча, добра, власна,
Мудра, сонячна, прекрасна,
Солов’їна, барвінкова,
Українська моя мова.

та проповідники християнства, творці слов'янської азбуки, перші перекладачі богослужбових книг на слов'янську мову, брати.

чернецтві Кирила)

Глаголиця (від давньослов`янського глагола, що означає слово).

року – чернець Києво-Печерського монастиря.
Автор житій святих Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, Повісті минулих літ.
Перший професійний історик Русі.
Батько усієї нашої історії.
Дослідники вважають, що саме з його творчості й починається писемна українська мова.

МОВА

бере початок наша мова. Шлях її розвитку – це
тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть
пережила наша невмируща мова.
Перетерпіла вона і укази Петра І, Катерини ІІ,
Миколи І, дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який
заборонив книги українською мовою, окрім творів художніх, і
найганебніший Емський указ 1876 року, який зовсім заборонив
друкування книг українською мовою.
Тисячі найкращих українців пройшли через сталінські репресії,
беріївські концтабори. Особливо тяжко каральний меч тоталітарного
режиму вдарив по інтелігенції. Письменники, вчені, художники
переслідувались за вільнодумство й любов до рідної землі та її мови.

історичною датою в розвої української літературної мови, став бо її наріжним каменем” (І.Огієнко).

Іван Якович Франко

"Іван Франко - це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості"
Максим Рильський

український овознавець, письменник, перекладач, педагог і церковний діяч.
Найголовніші праці: буквар «Наука ку читаню и розумЂню писма словенскаго...» (1596), «Лексис Найголовніші праці: буквар «Наука ку читаню и розумЂню писма словенскаго...» (1596), «Лексис, СирЂчь реченїA, ВъкратъцЂ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діAле(к)тъ истол(ъ)кованы» (A — юс малий), «Грамматіка словенска» (обидві надр. 1596 у Вільні). «Лексис...» З. — перший укр. друкований словник для шкільного навчання. Його реєстр організований за диференц. принципом (тобто подаються тільки ті церковнослов’ян. слова, що відмінні від українських формою чи значенням), налічує 1061 вокабулу. церковнослов’ян. мови східнослов’ян.-укр. редакції.

українського й східнослов’янського мовознавства розробив та застосував більшість основних лексикографічних методів упорядкування словника. Його «Лексис...» був зразком і основою «Лексикона» Памва Беринди, російських азбуковників. «Грамматіка словенска» Зизанія — перший систематичний підручник церковнослов’янської мови, призначений для шкіл. Тут визначено чотири частини граматики: орфографію, просодію, етимологію, синтаксис, виділено вісім частин мови: различіє (артикль), ім’я, містоім’я, глагол, причастіє, предлог, нарічіє, союз. Зизаній увів орудний відмінок у слов’ян, граматику. В імені виділив десять відмін (8 іменникових і одна прикметникова, одна спільна для обох частин мови). Дав «канони орфографії»

1873] — український учений-енциклопедист, письменник, журналіст, перекладач, педагог. Обґрунтував самобутність та самостійність української мови, давність (з 10 ст.) її походження («Філологічні листи до М. П. Погодіна, «Про вікодавність малоросійського наріччя», 1863); подав характеристику специф. рис укр. фонетики, граматики, лексики; розпочав вивчення української етимології, ономастики; запропонував український правопис на істор.-етимол. засадах — максимовичівку («Думка про малоросійську мову і правопис її», 1830; «Про правопис малоросійської мови. Лист до Г. Ф. Основ’яненка», 1841). Заклав основи укр. діалектології, розробив власну двочленну класифікацію укр. говорів. Підтримував думку, що основою укр. літ. мови є київ.-полтав. діалект. Представник порівн.істор. методу в мовознавстві.

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович [10(22).IX 1835,— 29.XI(11.XII)
1891, Харків] — укр. мовознавець, філософ, фольклорист,
етнограф, літературознавець, педагог, громад. діяч, чл.-кор.
Петерб. АН з 1875, чл. багатьох (у т. ч. зарубіжних) наук. т-в.
Основоположник т. з. психологічного напряму в слов’янському мовознавстві. Автор праць із заг. мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й мислення тощо. Розглядав питання історії укр. мови та укр. діалектології у зв’язку з відповідними аспектами рос. мови. Обидві мови Потебня вважав нащадками однієї, спільної в минулому (давньоруської) мови-предка. Потебня розробив наук. основи східнослов’ян. діалектології як самост. дисципліни. У працях цієї проблематики він уперше в слов’ян. філології систематизував ознаки укр. мови, якими вона відрізняється від ін. слов’янських, охарактеризував межі поширення її найважливіших діал. звукових явищ. З погляду істор. розвитку укр. мови особливе значення мають відкриття т. з. нового Ђ та обґрунтування дифтонгічного переходу давньорус. о, е в і в новозакритих складах.

Житецький Павло Гнатович (4 січня 1837 р. - 18 березня
1911). У грунтовній праці "Очерк литературной истории
малорусского наречия" (1889) П.Житецький велику увагу
приділив дослідженню історії української літературної
мови, переважно найскладнішого її періоду - ХVІІ-ХVІІІ ст. А 1893 р. окремою книжкою з'являється першорядна праця - "Мысли о народных малорусских думах", в якій учений розглядає унікальне явище української народнопоетичної творчості.
Опублікована наукова спадщина Житецького кількісно невелика: близько 30 праць. Одначе саме якісна сторона того доробку - новизна тематики, обсяг охопленого аналізом фактичного матеріалу в широких хронологічних межах, чимала низка науково виважених прогресивних ідей і концепцій дає підстави говорити про вченого як про одного з основоположників української філологічної науки.

Вінніпег, Канада] — укр. мовознавець, історик церкви, держ., церк. і культур.-осв. діяч. У колі наук. інтересів О.-мовознавця були проблеми кирилич. палеографії, історії старослов’ян. та укр. мов, культури укр. мови, проблеми укр. правопису. Осн. праці — «Крехівський Апостол» (1930), «Пам’ятки старослов’янської мови X — XI віків» (1929), «Історія українського друкарства» (1925, 1994)Іван Іванович [2(14). І 1882. — 29.III 1972, м. Вінніпег, Канада] — укр. мовознавець, історик церкви, держ., церк. і культур.-осв. діяч. У колі наук. інтересів О.-мовознавця були проблеми кирилич. палеографії, історії старослов’ян. та укр. мов, культури укр. мови, проблеми укр. правопису. Осн. праці — «Крехівський Апостол» (1930), «Пам’ятки старослов’янської мови X — XI віків» (1929), «Історія українського друкарства» (1925, 1994), «Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність» (1926), «Нариси з історії української мови. Система українського правопису» (1927), «Історія української літературної мови» (1950), «Граматичні основи української літературної мови» (1951), «Український літературний наголос» (1952), «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954).

Борисівка Харків, р-ну Харків, обл. — 5.VIII 1940, Дніпропетровськ] — укр. історик, лексикограф, етнограф, фольклорист, письменник, академік АН УРСР з 1929 Досліджував укр. мову на текстах творів Т. Шевченка, тогочасних укр. письменників, фольклору. Його «Словник української мови» (вийшов тільки 1-й том, 1920, літери А-К; доля 2-го тому невідома) містить бл. 4500 слів з літ. і народнорозм. мови, яких не було в «Словарі української мови» Б. Грінченка (раніше Я. передав йому 2500 слів). Окр. питань мови Я. торкався у працях «Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка» (1909), «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка» (1912), «Т. Г. Шевченко — народний український поет» (обидві — рос. мовою, 1914), «Народні основи в поезії Шевченка» (1920).

БОРИС ДМИТРОВИЧ ГРІНЧЕНКО
09 грудня 1863 - 06 травня 1910
Борис Грінченко був поетом, прозаїком, драматургом,
перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як
мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Этнографические материальї, собранньїе в Черниговской й соседней с ней губерниях»), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф

Булаховський Леонід Арсенійович (14.04.1888—
04.04.1961) — український мовознавець, педагог, громадський
діяч. Директор Інституту мовознавства АН УРСР.
З 1944 р. і до останніх днів життя Л. Булаховський очолював Інститут мовознавства ім. О. Потебні АН України, завідував кафедрою слов’янської філології Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Мовознавству і викладацькій роботі Л. Булаховський присвятив понад 50 років життя. Ним написано близько 400 наукових праць з питань російського та українського мовознавства, мовознавчої славістики, загального мовознавства, методики викладання мов. Він співавтор підручника «Українська мова», посібників «Курс української мови для вчителів», «Загальний курс української мови», «Курс сучасної української літературної мови» у двох томах, а також автор наукових досліджень з окремих питань української, російської та інших слов’янських мов, переважно польської, чеської.

Жовтобрюх Михайло Андрійович (17 листопада 1905 р )
закінчив педагогічний технікум у Гадячі у році. З 18 років почав
учителювати у початковій школі у селі Попівщина Роменського р-ну
Сумської області, потім працював у Харцизьку Донецької області.
Мріяв про філологічну освіту і в 1926 р. вступив до Дніпропетровського інституту народної освіти. У 1929 р. закінчує мовно-літературне відділення, одержує кваліфікацію вчителя української мови і літератури у вищих і середніх навчальних закладах. З 1937 року і до кінця життя М.А. Жовтобрюх був міцно пов'язаний з Київським педагогічним інститутом ім. М.Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова). Список друкованих праць і його конкретна діяльність свідчать, що наукові інтереси доктора філологічних наук, професора М.А. Жовтобрюха були надзвичайно широкими: від першої газетної публікації "За високу грамотність студентів" у 1935 р. у Запоріжжі - до останніх статей про проблеми історії української мови в працях І. Огієнка, університетські лекції з лінгвістичних наук і ретроспективний огляд "Система частин мови в українській лінгвістичній традиції" у журналі "Мовознавство" (1993 р.).



и ()

Шевельов Юрій Володимирович (1908-2002) Мовознавець, літературознавець
Літературні псевдоніми – Григорій Шевчук, Юрій Шерех
Його перша ґрунтовна праця «Граматика української
мови» (ч. 1 — 2, 1934, у співавт.) двічі (1935, 1936)
перевидавалася. Він розвинув поняттєві та історіогр. основи
укр. мовознавства. У своїх працях синтезував діахронічний і
синхронічний підходи до вивчення укр. мови, глибоко досліджував
синтаксис простого речення (монографія «Синтаксис сучасної української літературної мови.
Просте речення». Заперечивши концепції східнослов’ян. прамови та трьох східнослов’ян. мов у
доістор. часи, вчений розвинув концепцію конфігурації і перегрупування діалектних груп
(київсько-поліського, галицько-подільського, полоцько-смоленського, новгородсько-тверського,
муромо-рязанського діалектів), що з них розвинулися укр., рос. та білорус. мови. Ряд праць — з
проблем укр. літ. мови («Нарис сучасної української літературної мови», 1951),