Презентация, доклад на тему Презентація на тему Пеликан

ПТАШКА ЗВЕТЬСЯ ВОНА ПЕЛІКАН

самка пелікана душить щойно народжених пташенят від великої любові . Через три дні в гіезді зявляється самець, раздираючи себе дзьобом до крові, щоб цією кровю оживити пташенят. За іншою легендою, ролі міняются: самець дуєе розгнівавшись убиває пташенят, а через три дні зявляється самка, яка роздирає собі груди, щоб їх нагодувати і тим самим оживити. Так росповідають середньовічні легенди.
в біблії пишеться що кров повертає мертвих до життя, асоціюється з розпяттям. В звязку з цими легендами пелікан став символізувати зцілення та воскресіння, а з XIII ст. — і самого Хреста. Так, Данте в знаменитому вірші із "Рая" "Божественной комедии" називає Спасителя "наш пелікан". Латинський комментатор Бенвенуто де Имола толкував це так: "Его называют пеликаном, ибо он разъял себе грудь ради нашего спасения, подобно пеликану, воскрешающему умерших птенцов кровью своей груди"

у самців 70-75 см, у самиць — 64-69 см, розмах крил 1.7-2 метри . Молоді птахи (на першому році життя) сірувато-бурі з блакитним відливом на спині, без рожевих тонів в оперенні. ШКІРА І ПІРЯ ПЕЛІКАНІВ

рибу; зрідка на солоних
 акваторіях без рослинності, з низькими острівцями. В період сезонних міграцій і літування використовує багаті
на рибу відносно невеликі водойми та морські мілководдя.

Дунаю молоді пелікани з колоній румунської
частини дельти (стають на крило в серпні) з'являються в середині вересня.
Гніздиться колоніями від кількох десятків до багатьох сотень пар. Іноді утворює мішані
поселення з пеліканом кучерявим та бакланом великим. Гнізда зі стебел очерету та інших
рослин влаштовує на сплавинах біля відкритої води. Кладка з 2, рідше з 1-3 яєць.
Яйця відносно невеликі: вагою 150–200 грам, 80-112 мм завдовжки, 50-75 мм з
авширшки, з товстою білою шкарлупою без плям. Насиджує переважно самиця
30-39 днів, на час годівлі на гнізді її замінює самець. Статевозрілим рожевий пелікан стає у 3-річному віці. Живиться
майже винятково рибою. Пташенят віком до трьох тижнів годують обидва батьки, відригуючи напівперетравлену рибу в
гніздо, доросліших — приносячи дрібну рибу в горловому міхурі. Рожевий пелікан нездатний пірнати, тож полює на риб
зазвичай вичерпуючи її дзьобом на мілині. Часто рожеві пелікани здійснюють колективне полювання на рибу, вишиковуючись
у півкільце та заганяючи невеликі косяки риби на мілину. В такому полюванні подекуди можуть брати участь і баклани, пікіруючи
згори на зграю риби і підганяючи її до пеліканів.

мішок на горлі, що допомагає їм хапати рибу поблизу поверхні води. Крім того, в цей мішок птахи  набирають воду, щоб охолодитися у спекотну пору. Пелікани полюють зграями. Зграя оточує на воді рибу і плескаючи крильми звужує коло, зганяючи рибу в його центр. Коли здобич збивається в щільну зграю, птахи одночасно занурюють дзьоби у воду і виймають рибу  своїми підзьобними мішками. Під час полювання птахи не пірнають, а тільки занурюють у воду шию і голову.

в сачок.
Неповороткий велікан
Звуть його всі …( Пелікан)

Ця пташина , свій мішок,
Під дзьобом , для улова,
Наполнить й дітлахам несе …
Потім рибалить знову.           
                    (Пелікан)

рыболов. Он без удочки, без сетки Удит ловко рыбку, детки. А потом, подбросив смело, Ловит он её умело Не в корзину, не в горшок, В жёлтый кожистый мешок. Как вместительный карман Клюв имеет  Пеликан

Весь день рибалка у воді стояв,
Мішечок рибою набивав
Закінчивши лов, забрал улов,
Піднявся вгору - і був такий. (Пелікан)

Жил он в камышах среди большой равнины в дельте реки, которая сейчас зовется Волга. Вокруг было полно камышей, воды, птиц и рыбы.
Пеликан Ио любил летать над гладью вод – и высоко, и низко. Он делал это не только для того, чтобы ловить рыбу. Он просто любил состояние полета, любил смотреть на воду под собой и на небо, частью которого он в это время себя ощущал. Он летал молча и не спеша. Он был уверенной в себе и сильной птицей.
Пеликан Ио встречал разных птиц. Некоторые суетливо носились низко над водой, высматривая там рыбу и водяных жуков. Другие плескались и ныряли целыми днями – им нравились шумные игры, брызги и волны. Третьи охотились в одиноком полете, наводя ужас одним своим появлением. Были и те, что тихо и незаметно шмыгали в камышах – их почти никто не видел. Часть птиц – из тех, что покрупнее – прогуливались по мелководью, не боясь хищников воздуха. Другие, подобно пеликану Ио, любили летать на просторе и смотреть вокруг.
Хищных птиц Ио не боялся. Он был очень крупен и силен. И хотя, конечно, орел или сокол могли бы справиться с ним, они предпочитали более легкую добычу. Поэтому Ио мог летать свободно и радоваться счастью жизни.
Однажды Ио летел в вечерних сумерках. Солнце только что село, и Луна серебрила поверхность слегка плещущейся воды. Ветра почти не было. Птичий шум стих.
И вдруг сверкнула молния!
Пеликан вздрогнул и резко снизился. Полеты в грозу ему не нравились. Он знал, как свирепа бывает стихия. Но грозы не было. Небо с появляющимися звездами просвечивало сквозь промежутки среди легких облаков.
И тут донесся звук грома!
Этот грохот, казалось, заполнил весь мир, все вокруг, проник до костей и перетряхнул все мысли. Пеликан на несколько мгновений даже потерял ориентацию в пространстве, забыл, где верх, где низ, забыл, кто он и куда летит. Но страха не было.
И снова стало тихо.
Ио выровнял полет, постепенно вновь начиная ощущать себя и пространство неба и воды. Он летел к берегу, к привычному гнезду в камышах.
И вдруг Ио, к своему изумлению, увидел мерцание звезд в далекой воде внизу, увидел несущиеся в сумерках тени – то ли птичьи, то ли от облаков, увидел тончайшие оттенки ночного неба и ночного воздуха, увидел свою душу как белоснежный одуванчик в тишине летнего дня.

все стороны, летит и перемешивается с туманом, с солеными брызгами морских волн, с далекими горными хребтами, с неведомыми лесными дебрями…
Пеликан Ио летел и одновременно был и самим собой – летящей в темноте неба большой птицей – и всем огромным миром. Это было счастье! Это было знание! Это был полет его души!
«Почему это произошло со мной? – думал Ио. – За что мне такое счастье? Чем я заслужил этот момент упоения жизнью, простором бытия?» И тут же пришел ответ: «Не “за что”, а “для чего”». Ты теперь можешь выразить то, что открылось тебе – что мир един, что он заполнен светом и счастьем, что тайны жизни переплетены в общий узор с путями звезд в небе, с путями птиц в воздухе, с путями рыб в воде. Твоя жизнь теперь будет совсем другой. Готовься. И не забудь, что тот Свет, который ты увидел и пережил – лишь крохотная искорка, лишь малая часть того Света, который создал этот мир и наполняет его».
«Как мне выразить все это? Что я могу?» – удивился пеликан.
Пришло утро. Ио взлетел в небо. Он оглядел окрестности. Все было, как обычно. День стоял ясный, солнечный. Дул легкий ветерок.
Пеликан долго летел просто так. Спешить было некуда. Если он что-то должен сделать, то это придет само, он почувствует это – так думал Ио. И ждал – спокойно, бдительно, свободно.
Вот настал полдень. Ио почувствовал желание опуститься на небольшой песчаный берег. Он подлетел туда и мягко приземлился среди песка, редкой травы и множества небольших камней.
Сам не зная почему, Ио начал играть с камнями. Он катал их лапами, переворачивал клювом, толкал крыльями и даже грудью… Потом Ио стал перекладывать их с места на место. И вдруг сообразил: из камней можно сложить картину.
Прошло много дней. Ио каждый день прилетал на этот берег и укладывал камни один рядом с другим: белые, черные, серые, бурые, красные, желтые… Ио ухитрялся находить даже зеленые и синие, голубые и фиолетовые, оранжевые и почти прозрачные камни.
Постепенно стала возникать картина, хорошо разглядеть которую можно было лишь с воздуха – веселый заяц, прыгающий среди цветов. Вокруг всего этого гуляли большие круги и квадраты, пестрели разноцветные пятна.

дней, когда пеликан только приступил к работе, на обломок старого дерева неподалеку опустился орел. Он долго молчал, наблюдая пеликана, и наконец молвил:
– Кто ты? И для чего все это?
– Я пеликан Ио. И я – весь мир. Я – это ты. Я – это летящие птицы и мельчайшие капли тумана. Я – солнечный свет и темнота ночного воздуха. Я – мысли всех живущих и тайны миров иных…
– А попроще? – попросил орел.
– Попроще? Ну, рисую я картину. Из камней делаю. Удобно это и солидно. В духе нашего времени. Чтобы все, кому охота, глядели и радовались.
– Понятно. Прославиться хочешь?
– Зачем? – не понял пеликан.
– Ну, я люблю, чтобы меня крутым считали. А ты разве нет?
– Не знаю. Иногда это удобно, а иногда мешает. В принципе, мне все равно.
– Красиво у тебя получается. Я сверху даже удивился, – одобрил орел. – Никогда такого не видал. А времени тебе не жалко?
– Что ты! Это ведь одно удовольствие – такую картину делать!
– Ясно тогда. Из удовольствия, значит, работаешь. Нормально. А то я уж думал, что ты свихнулся. А мне вот тоже удовольствие доставляет твою картину разглядывать. Ну ладно. Я полетел. Давай, дерзай в том же духе!
И орел взмыл в небо. А Ио остался завершать свою работу. И скоро завершил.
С тех пор пеликан Ио и стал так жить. Он продолжал летать, есть и спать, разглядывать мир. Он временами переживал удивительные минуты приобщенности ко всему, что есть вокруг. Он делал картины из камней.
Птицы скоро привыкли к тому, что Ио стал художником. Они летали над его творениями, разглядывая их. Некоторым из них картины нравились, а некоторым нет. Ио слушал разные отзывы и учился, учился, учился…
И однажды он понял, что все, что он делает, воплощает опыт тех переживаний, которые случаются с ним. Потому что в мире все взаимосвязано и проникнуто одно другим.
«Как это просто!» – подумал Ио.
И это, действительно, очень просто.

полетить мимо муха або метелик, він зараз же поженеться за нею, зловить і проковтне. Потім знову сидить на вітці і знову чекає, видивляється. Побачив поблизу Дубоноса і став скаржитися йому на своє гірке життя. - Дуже вже мені утомливо, - говорить, - прожиток собі добувати. Цілий день працюєш-працюєш, ні відпочинку ні спокою не знаєш, а все упроголодь живеш. Сам подумай: скільки мошок треба зловити, аби ситим бути. А зернятка клювати я не можу: ніс у мене дуже тонкий. - Так, твій ніс нікуди не годиться, - сказав Дубонос. - Чи то справа мій! Я ним вишневу кісточку, як шкаралупу, розкушую. Сидиш на місці і клюєш ягоди. Ось би тобі такий ніс. Почув його Клест-Крестонос і говорить: - У тебе, Дубонос, зовсім простий ніс, як у Горобця, лише потовще. Ось поглянь, який у мене хитромудрий ніс! Я ним круглий рік насіннячка з шишок вилущую. Ось так. Клест вправно підчепив кривим носом лусочку ялинової шишки і дістав насіннячко. - Вірно, - сказав Мухолов, - твій ніс хитріше влаштований! - Нічого ви не розумієте в носах! - прохрипів з болота Бекас-Долгонос. - Хороший ніс має бути прямим і довгий, щоб ним комашок з твані діставати зручно було. Подивитеся на мій! Поглянули птиці вниз, а там з очерету стирчить ніс довгий, як олівець, і тонкий, як сірник. - Ах, - сказав Мухолов, - ось би мені такий ніс! - Постій! - запищали в один голос два брат-кулики - Шилонос і Кроншнеп-Серпонос. - Ти ще наших носів не бачив! Подивився Мухолов і побачив перед собою два чудові носи: один дивиться вгору, інший - вниз, і обоє тонкі, як голка. - Мій ніс для того вгору дивиться, - сказав Шилонос, - щоб ним у воді всяку дрібну живність підчіплювати. - А мій ніс для того вниз дивиться, - сказав Кроншнеп-Серпонос, - щоб ним черв'яків та комашок з трави тягати. - Ну, - сказав Мухолов, - краще за ваші носи не придумаєш! - Та ти, видно, справжніх носів і не бачив! - крякнув з калюжі Широконос. - Дивися, які справжні-то носи бувають: во-о! Всі птиці так і порснули із сміху, прямо Широконосу в ніс: "Ну і лопата!" - Зате ним воду щелокчить-то як зручно! - прикрий сказав Широконос і скоріше знову перекинувся головою в калюжу.

сіренький Козодой-Сетконос. - У мене він крихітний, проте служить мені і сіткою, і глоткою. Мошва, комарі, метелики цілими натовпами в сітку-глотку мою потрапляють, коли я вночі над землею літаю. - Це як же так? - здивувався Мухолов. - Я по одній мошці хапаю, а він ловить їх відразу сотнями! - А ось як! - сказав Козодой-Сетконос та як роззявить зів - всі птиці так і шарахнули від нього. - Ось щасливець! - сказав Мухолов. - Я по одній мошці хапаю, а він ловить їх відразу сотнями! - Так, - погодилися птиці, - з такою пащею не пропадеш! - Ей ви, дрібнота! - крикнув їм Пелікан-мешконос з озера. - Зловили мошку - і рады. А того немає, аби про запас собі що-небудь відкласти. Я ось рибку зловлю - і в мішок собі відкладу, знову зловлю - і знову відкладу. Підняв товстий Пелікан свій ніс, а під носом у нього мішок, набитий рибою. - Ось так ніс, - вигукнув Мухолов, - ціла комора! Зручніше вже ніяк не вигадаєш! - Ти, мабуть, мого носа ще не бачив, - сказав Дятел. - Ось помилуйся! - А що ж на нього милуватися? - запитав Мухолов. - найзвичайніший ніс: прямій, не дуже довгий, без сітки і без мішка. Таким носом пищу собі на обід діставати довго, а про запаси і не думай. - Не можна ж все лише про їду думати, - сказав Дятел-Долбонос. - Нам, лісовим працівникам, треба інструмент при собі мати для теслярських і столярних робіт. Ми ним не лише корм собі добуваємо, але і дерево довбаємо: житло владнуємо, і для себе, і для інших птиць. Ось у мене яке долото! - Чудеса! - сказав Мухолов. - Стільки носів бачив я нині, а вирішити не можу, який з них краще. Ось що, братики, стаєте ви поруч. Я погляну на вас і виберу самий кращий ніс. Вистроїлися перед Мухоловом-Тонконосом Дубонос, Крестонос, Долгонос, Шилонос, Широконос, Сетконос, Мешконос і Долбонос. Але тут впав зверху сірий Ястреб-Крючконос, схопив Мухолова і поніс собі на обід. А останні птиці з переляку розлетілися.

великим, що туди поміщалось багато рибки. Тому птах ніколи не був голодним – у нього завжди були запаси в роті. Так він і звик з дитинства багато їсти. Згодом пелікан так поправився, що йому важко було долетіти з рибкою до гнізда. Але він продовжував їсти все, що помістилось у великому дзьобі. І так продовжувалось до того часу, поки не наступили холоди. Навіть озеро замерзло. Бідний птах кілька днів не міг наловити рибки. Він встиг за цей час трішечки пострункішати. Тому одного погожого ранку, коли сонечко тільки торкнулось промінцями землі, а морозець не дозволяв подовше поніжитися у гнізді, пелікан розправив крила і полетів у розвідку. Його пустий шлунок вимагав смачної рибки, а крига на озері, здавалось, стала ще товстішою. Птах піднявся високо-високо в небо. На горизонті виднілися гори. Туди й полетів розвідник. Біля підніжжя гір теж було озеро. Але воно не покрилося кригою, бо довкола дзюркотіли джерельця потічки. «Цікаво, а тут є рибка?» Пелікан обережно приземлився і підійшов до води. Вже через хвилинку він снідав. Але тепер птах вирішив не набирати повен рот здобичі. Він знову злетів у небо і подався далі. Повернувся пелікан додому аж пізно ввечері. Та він не даремно літав увесь день. Тепер птах знав, де знаходяться найближчі озера, і яка рибка там водиться. А ще він більше не їв так багато. Може, за три дні йому знову доведеться летіти кудись дуже далеко?

черв’ячок. До рибалки має смак, Дзьоб і той – немов підсак! Та надто ідейна риба від пані Зоряни: вчора голодно було,  нині – щастя на улов.  під вдоволений смішок дзьобом хап - і у мішок. кілька, хек і пеленгас - буде ще і про запас. звеселілий пелікан  станцював би і кан-кан,  чи утнув би гопака,  та природа в риб така: не дійшовши до кишок завчасу дістануть шок - осінить ідея риб, щоб назад у море «стриб».

почему? Клюв большой с мешком огромным, Ноги - ласты, чудеса! И размах крыла - нескромный, Чтоб объять все небеса!



Рыбу ловит неустанно, На рыбалку - сообща! И красива - несказанно, Как бенгальская свеча! Жаль, в природе их так мало... В Красной Книге великан. Солнце в перьях поиграло. Что за птица? Пеликан!

нежданно
Стало у капитана
Целых два пеликана.
 
И второй пеликан
Снёс яйцо, как ни странно:
Стало у Джонатана
Целых три пеликана.
 
Будет род пеликана прибывать беспрестанно,
Если только омлет не спасёт капитана!