Презентация, доклад на тему Презентація на тему: Волт Вітмен – американський поет-новатор, публіцист

у фермерській родині у селі на Лонг-Айленді, пустельному пагорбистому острові, де повітря було просякнуте солоним диханням океану, а погляд людини охоплював два безмежжя: неба й водної стихії. «Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об'єднує, як у шлюбному союзі, непорушне і мінливе... про велике зіткнення дійсного з ідеальним»,— згадував пізніше поет.

самоуком. Його цікавлять давні цивілізації, світ міфології і релігії, він часто відвідує нью-йоркський Єгипетський музей, багато читає з історії, етнографії, засвоюючи погляд на історичний розвиток людства як на єдиний у своїй різноманітності потік, який плине з темряви століть до сучасності — і далі у майбутнє.

формуванню його поетичної філософії. Вітмен вчиться бачити Всесвіт безмежним у просторі й часі, що перебуває у загальному і безперервному русі.

бруклінських газетах, де пише статті на «злобу дня», зокрема, рішуче й гнівно виступає проти грабіжницької Мексиканської війни (1846— 1848), справжнью метою якої було накопичення земель плантаторів-рабовласників. В 1846 году - став редактором «Демократичної газети», але вже в 1852 розпрощався з журналістикою і почав займатися виключно літературною діяльністю.

Бруклін

діяльністю. Він підтримував Умову Вілмота — проект поправки до Конституції, яка забороняла рабство, і загалом був проти розповсюдження рабства. В своїй поезії Вітмен сповідує рівноправність усіх рас, і в певний період часу вимагає скасування рабства, проте пізніше вбачає в русі аболіціоністів погрозу демократії.

провістив появу видатного поета епохи. Цей вірш - реквієм загиблим революціонерам 1848 року - засвідчив тверду віру Вітмена в кінцеве всесвітнє торжество свободи. У 1855, знаменному для Вітмена році, виходить друком збірка «Листя трави» - книга, яка зробила поета всесвітньо відомим. Наступний етап у житті поета - Громадянська війна у Сполучених Штатах (1861 - 1865). Працюючи санітаром у тилових шпиталях, він не раз зазнавав смертельної небезпеки, доглядаючи тифозних і холерних хворих. У ці роки написані вірші «1861 рік», «Рік озброєний, рік боротьби», «Бий, бий, барабане», «Вертайся з поля, тату», які увійшли до циклу «Під барабанний гуркіт».

років стала поема «Коли бузок розцвів торік у моєму дворі» (1865) — реквієм пам'яті президента Авраама Лінкольна, який загинув від руки вбивці. Поетика цього величного твору наслідує краще від романтичної традиції: космічність поетичного бачення, масштабність узагальнень, філософську насиченість символікою і музикальність.

Лінкольн

всьому людству, ставши суспільством, в якому перемогла соціальна справедливість і демократія.
Але у творах поета 70—80-х років домінує соціальне і критичне начало. У 1871 році він опублікував книгу публіцистики «Демократична далечінь», де відкрито заявив про те, що «демократія Нового Світу... зазнала банкрутства».

єдності матеріального і
духовного, природного і соціального: Я поет Тіла, і я поет — Душі. Зі мною всі насолоди раю і всі муки пекла зі мною. Поет відчував себе в єдності з усім людством у часі і просторі: Крізь мене йде так багато голосів німотних, Голоси нескінченних поколінь в'язнів, рабів, Голоси хворих і зневірених, і злодіїв, і карликів, В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячменне

зернятко менше. (переклад Л. Герасимчука)

Вітмена стає урбанізм. Такі вірші, як «На бруклінському паромі» - явище абсолютно нової за образністю і мовою урбаністичної лірики, яка для реалістичної поезії XX століття стає одним з найпотужніших джерел.

для поета. Доля завдавала йому удару за ударом: він довго не міг знайти роботу, потерпав від злиднів, поховав матір і брата. У 1873 році Вітмена вразив параліч. Але поет не здавався. Він пройшов через усі випробування, зберігши любов до життя, до людей і віру в торжество добра і людяності. У 1891 році Вітмен створив цикл віршів «Прощай, моя фантазіє!» і тоді ж устиг прочитати коректуру й внести зміни в останнє прижиттєве видання книги «Листя трави». Протягом майже чотирьох десятиліть Вітмен перебував незмінно вірним своїй книзі, але не тому, що будував поетичний мавзолей для себе. Ця самовіддана праця стала супутником і дзеркалом його життя, вишу мету якого поет вбачав у збереженні своїх ідеалів і у невпинній творчій діяльності, спрямованій на їх утілення.

вперше опублікував у 1855 р. за власний кошт. До самої смерті Вітмен продовжував його розширяти та переробляти.
Про головну працю свого життя, збірку «Листя трави», поет волів говорити не «моя книга», а «наша».
Ця книга про Людину у її найкращому й найповнішому втіленні. Вітменівський герой — «Уселюдина». Здається, немає в людському житті нічого, що не увійшло б до вітменівського космосу: «душа» і «тіло», молодість і старість, сумніви і безмежна віра, любов, страждання, щастя, пошук, праця — все це увібрала головна книга поета. Важливим є і те, що Вітмен — художник-новатор, чиї творчі відкриття багато в чому зумовили розвиток поетичного мистецтва у XX столітті. «Листя трави», яка умістила майже весь поетичний спадок автора, за його життя виходила друком дев'ять разів. У кожному наступному виданні зберігався склад попереднього, але до нього додавалися нові вірші, а «старі» часом суттєво перероблялися. Незмінною залишалася лише назва — «Листя трави».

біографією Вітмена. Він почав писати «цю горду пісню» ще замолоду й продовжував усе життя, попри всі обставини, ніколи не забуваючи про свою працю. І поступово книга виростала у «загальну біографію людини нового часу».

Найповніше ідея злиття індивідуального буття з космосом висвітлена в одній із найкращих поем, які увійшли до збірки «Листя трави» — «Пісні про себе». Вона відкривається ліричним зачином: із захаращених і запилючених кімнат герой біжить на берег річки, де скидає з себе одяг — важкий тягар умовностей і незмінних правил — і дихає легко й вільно. Розчинившись у природі, він відчуває себе щасливим: Я вдоволений, танцюю, сміюся, співаю. У суцільному потоці образів нероздільні «пари подиху» героя і «дух земного сухого листя, звуки слів і пориви вітру». Природа — це головне, відносно чого ліричний герой поеми визначає себе. Він відчуває прагнення до гармонії навіть у найменший часточці живого.

дитя природи. Вона досконала й прекрасна. Кому і навіщо вона має підкорятися, запитує поет. Чим пожежник, який бореться з вогнем, гірший за грецьких богів? А дружина машиніста з немовлям біля грудей,— хіба вона не Богородиця? Вустами ліричного героя поет стверджує: Я божественний усередині і зовні Я щодня, щогодини, щомиті бачу скрізь Бога, На обличчях чоловіків і жінок... і на своєму обличчі. У ліричного героя поеми багато облич. Він і загнаний раб, і старий артилерист, і заплакана вдова, і солдат, який спить. «Ці люди — я. Я відчуваю їх, вони мої,— говорить поет. — У мене є один центральний образ — спільна людська особистість, типізована через мене самого. Але моя книга змушує кожного читача стати головною дійовою особою, яка переживає кожен рядок».

життя і смерті. Взаємодіючи з природою, людина краще пізнає їх. Голос природи герой вважає досконалим і мудрим і, слухаючи його, зливаючись з ним, відкриває для себе світ: Я виходжу до тривкого і суттєвого від паростка великого чи малого. Уночі герой іде на побачення із Всесвітом. Він чує, як «шепочуться зорі на небосхилі про каламутний ставок в осінньому лісі, про місяць, що спускається по крутосхилах шелесткого смеркання». Він освідчується у коханні землі, звертається до моря. Заради втілення своїх творчих задумів Вітмен докорінно перебудовує поетичну систему романтизму, вводить вільний вірш і ритм, які передають рух самого життя.

основоположників верлібру. Його твори іноді називають «словесними ораторіями». Кожен рядок вірша становить смислову одиницю, а складний ритмічний малюнок органічно пов'язаний з ідейним змістом твору: Повітрям я відлітаю, я махаю своїм білим волоссям сонцю, що тікає, Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю, Як я вам буду знов потрібний, шукайте мене під подошвами своїх черевиків.
Революція поета у віршуванні — не формальний експеримент, а геніальна і вдала спроба поставити мову поезії врівень із часом, із тим шаленим ритмом, у якому перебудовувався світ.

рифмованої композиції вірш, характерний для поезії XXстоліття. Популярний практично у всіх європейських і поза європейських літературах. Вільний вірш, чи верлібр, стоїть на межі вірша й прози. У ньому не зберігається більшість особливостей, притаманних віршованій мові. Відсутні рима та постійний розмір, рядки різняться кількістю складів, а строфи — кількістю рядків.

Крейну, Артюру Рембо, Жюлю Лафоргу. На початку XX століття ним широко користувалися англомовні поети, представники імажизму. Першим термін "верлібр" вжив Річард Олдінгтон в передмові антології імажизму (1915). Він писав:
Мы не настаиваем на том, что верлибр - единственный метод написания поэзии. Но мы отстаиваем право и свободу поэтов писать таким образом.
Т.С. Еліот:
Автор верлибра свободен во всем, если не считать необходимости создавать хорошие стихи.

не в пишних окрасах — прекрасне саме життя як таке, в його істині і простоті».
Мова для Вітмена — живий організм, який розвивається. «Так писати, як пишу я, можна лише тоді, коли у вухах звучить мелодія. Кожна душа має свою мову»,— підкреслює поет.
Він мріє про поезію, яка не вимагала б перекладу, а впливала на читача так само безпосередньо і хвилююче, як музика. І справді, розвиток вітменівського вірша має багато спільного з музичною композицією. Його поетичні рядки, змінюючи один одного, утворюють потужний суцільний потік.

назавжди з-перед очей моїх вражених,      видовище почорнілих знівечених трупів!  Це розгнуздане пекло й потоки крові - вони для      диких тигрів та вовків із висунутими      язиками, а не для людей із розумом!  Свій похід натомість починай, Індустріє!  Виводь свої безстрашні армії, Техніко!  Свої вимпели, Праце, випускай на вітер!  Сурмu в свої горни голосно й дзвінко! 

відбувалося становлення реалістичної поетики. Новаторство у віршах Вітмена обумовлене багатьма його філософськими й художніми вподобаннями. Вітменівський вільний вірш увібрав у себе ритміку англійської Біблії і прози Р. Емерсона, особливості, що вирізняли мовлення проповідників і ораторів Америки тієї епохи, поетичні прийоми індіанського фольклору.
«Стиль моїх поем,— писав Вітмен,— це просто їх власний стиль». Як істинний поет він примушує слова співати, танцювати, цілуватися,— робить усе, що можуть робити люди чи стихії. Слово стає посередником між людиною, її душею і навколишнім світом. Поет зумисне поєднує різні стилістичні пласти, не боячись контрастів:

Ця голова — вище церков, біблій та всіх на світі вір.

сюжету — перше, що привертає увагу у "Пісні про себе". Сюжет замінює техніка монтажу образів, видінь, вигуків, монологів, які поет подає, імпровізуючи під впливом випадкових вражень.
Менші поетичні форми також розгортаються не за логічним, а за асоціативним принципом.
У поезії Вітмена відсутні рима та чітко визначений ритм, речення ллються стрімким потоком, утворюючи "каталог", у якому люди, предмети, явища поєднуються у несподіваних комбінаціях: 

тріскотіння дров, що варять мені страву,  Я чую улюблений мій звук, звук людського голосу,  Чую звуки, що ринуть разом, поєднані, злиті чи один за одним,  Звуки міста і звуки, що за містом, звуки дня і ночі,  Балакучість юнаків з тими, кому вони до вподоби.  Гучний регіт робочого люду за столом,  Лють розірваної дружби, хворого тихий лепет... 

хаотичним гомоном, проте це тільки видимість, бо добір елементів тексту визначає залізна логіка: різноманітні звуки складаються у всеосяжну картину Всесвіту, але не німого, а такого, який співає, кричить, сміється, — живе повноцінним життям.

Предмети і живі істоти з'являються і зникають швидко, і це наповнює світ багатоголоссям. Читаєш вірші — і перехоплює подих від повноти буття. 

Вітмен поєднує "високе" та "низьке", поетичні образи "співу пташок" і "шереху пшениці", поряд з ними лунає "гучний регіт" робочого люду. Ліричний герой однаково милується ніжним і грубим, тендітним і верескливим, тому що будь-які звуки, якщо вони є ознаками життя, для нього прекрасні й священні. Завдяки застосуванню верлібру та принципу каталогу, твори Вітмена звучать пророчо та нагадують біблійні тексти: 

вони успадкують землю.  Блаженні засмучені, бо будуть утішені.  Блаженні голодні та спраглі справедливості,бо вони наситяться. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.  Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога. 

щоб його вірші передавали мову простих американців, своєю ритмікою відтворювали шум великого міста, скрип візків західних переселенців, гудки паровозів і фабрик, гул мітингів і бій бойових барабанів.

космосу-  поет бачив своє завдання у тому, щоб оспівувати вільну людину.

Спадщина Волта Вітмена — яскраве і видатне явище світової літератури. Не визнаний на батьківщині за життя, він був допущений в офіційний літературний пантеон лише на початку XX століття. Зате сьогодні вірші В. Вітмена знайшли нове життя більше ніж 30 мовами народів світу.

його здоров'я різко погіршилося. Він помер 26 березня 1892 році у віці 72 років і його похорон став громадською подією.

1887 рік

дворі»
цикл віршів «Прощай, моя фантазіє!»

астронома И он выводил предо мною целые столбцы мудрых цифр И показывал небесные карты, диаграммы для измерения звезд, Я сидел в аудитории и слушал его, и все рукоплескали ему, Но скоро — я и сам не пойму отчего — мне стало так нудно и скучно, И как я был счастлив, когда выскользнул прочь  И в полном молчании зашагал одинокий Среди влажной таинственной ночи и взглядывал порою на звезды. Переклад К. Чуковського

: Вид. група «Основа», 2009.
Мірошніченко Л.Ф. Методика викладання світової літератури в середніх навчальних закладах. - К.: Ленвіт, 2000. – 240с.
Волт Вітмен Вірші. Перекладач: Василь Мисик Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990.
http://images.google.com.ua
http://nsportal.ru/audio?title=&taxonomy_vocabulary_25_tid=All&body_value=&page=13
http://pwpt.ru/presentation/literatura/page/12/
http://coollib.net/b/135968/read
http://www.proshkolu.ru/
http://images.yandex.ua/

Неб’янська Т.В.